Моя Ребека

Сьогодні особливий день. День пам’яті. Сьогодні день, коли я їду з міста, щоб навідатися на цвинтар, на могилу своєї матері. Сьогодні весна. Березень. Хороша погода. Того дня, коли померла моя мама, було сонячно. І так буває щороку.

Щороку вона помирає і щороку в день її смерті світить сонце. Час не загоює мої рани і навіть не стирає пам’ять. Щороку я втрачаю свою маму знову і знову, як і тоді, майже тридцять років тому. Щоразу з новою силою мене огортає розпач і страх. І я їду на її могилу. До неї…

Мені моторошно і ніхто, чуєте, ніхто не розуміє мене. Тільки вона – моя найчарівніша мама у світі. Вона була красунею. Справжньою жінкою. Найталановитішою актрисою. Свого часу їй так личили слава, успіх та популярність. І, напевно, саме тому її спіткала така складна доля, саме тому їй довелося пройти свій недовгий життєвий шлях крізь терни і саме тому вона до сьогодні залишилася живою у пам’яті тисячі людей. І, щонайголовніше, саме тому я ніколи не забуваю її, адже вона була красунею, справжньою жінкою, найталановитішою актрисою, найкращою мамою у світі. Я втратив маму, коли мені було десять. Але пам’ятаю її доволі виразно та чітко.

Я навіть пам’ятаю її голос та її ніжні, жіночні жести, а ще погляд та відкриту усмішку. За десять років мого життя вона навчила мене жити, любити, шанувати та цінувати те, що маєш, насолоджуватися і бути корисним іншим… Вона навчила мене поважати і мовчати тоді, коли хочеться щось заперечити. Вона навчила мене вірити і не здаватися, а ще навчила бути сильним і слабким водночас. І саме вона навчила мене пам’ятати…Тому, навіть якби не було фотокарток, які я досі зберігаю у шухляді свого столу, я б усе одно пам’ятав її обличчя і, як колись, відчував би її дотик.

Її життєва стежина нагадувала сценарій якоїсь вистави. Можливо, однієї з тих, у яких вона виконувала головну роль. Можливо, сценічний образ вона непомітно для себе перенесла в реальність і тому страждала… Але страждала мовчки, як і годиться сильній і мудрій жінці.

Нікому не плакала в рукав. І до мене завжди усміхалася, навіть тоді, коли хотілося кричати од відчаю і несправедливості. Уже згодом, коли я подорослішав, далекі родичі переповіли мені історію життя моєї мами. Уважно вислухавши їх, я ще сильніше почав сумувати за нею. Мені так не вистачало її… Усе своє свідоме життя я хотів, щоб вона бачила, як я дорослішаю, щоб була поруч.

Їй першій хотів розповісти про своє перше кохання і про дівчинку із 8-Г, у якої були навдивовижу блакитні та глибокі очі. Мамі хотів відкрити таємницю та зізнатися, що на іспиті списував, але не тому, що не знав відповіді, а щоб бути солідарним з іншими.

Їй одній розповів би, як насміхалися з мене старші хлопці і як не хотіли товаришувати зі мною однолітки, як мені було важко навчатися в інституті і бути “своїм” серед чужих. Саме мамі я б виплакав усі свої образи на студентів, які замість того, щоб навчатися, розпивали портвейн, курили цигарки з фільтром, які діставали “по блату”, та слухали заборонений американський рок.

Я б зізнався мамі, що я – невдаха. І що ніхто не хоче бути моїм другом. А потім я б розповів їй про те, що дівчинка з 8-Г вийшла заміж і всі мої мрії розбилися вщент. Напевно, мама б пробачила мені мою слабкість і те, що інші звуть мене “диваком”.

А можливо… Якби вона була живою, мене б ніколи і ніхто не ображав. Та байдуже… Я ніколи не звертав уваги на образи, не мстив і тим паче не виношував злості на тих, хто намагався мене виштовхнути із цього тісного та задушливого світу. Я мовчав і всі думали, що я слабкий. А я продовжував мовчати доти, поки один відомий професор не розгледів у мені невичерпний потенціал.

Після чого і влаштував на високооплачувану роботу на одне із найбільших підприємств країни. Відтоді усе змінилося і якби живою була мама, я б розповів їй про свої успіхи і досягнення, і про те, скільки заробляв і як бережно ставився до заробленого власною працею. А також про те, що одружився і думав жити, як усі, але не зміг, бо не кохав. Увесь час пам’ятав дівчинку з 8-Г і не зміг жити з нелюбою. І як добре, що мама ще змалечку навчила мене пам’ятати…

Саме про це б і розповів їй… Моя мама приїхала в місто зі села. І, мабуть, саме тому спочатку її історія нагадує казку. Адже зі звичайної сільської чотирнадцятирічної дівчинки вона перетворилася на відому жінку. Але все за порядком. Моя мама називалася Ребекою. У неї було надзвичайно гарне і таке рідкісне в ті часи ім’я, яке їй неодноразово доводилося захищати перед іншими – незнайомцями, владою, сусідами і просто перед заздрісниками.

Вона виросла у звичайнісінькій сім’ї і з дитинства особливо нічим не вирізнялася серед своїх братів та сестер. Але як тільки закінчила сільську школу – вісім класів, то зрозуміла, що не зможе усе своє подальше життя залишатися тут. Одного вечора, відверто поговоривши з батьками і отримавши згоду на те, щоб покинути батьківський дім, вона зібрала невеличку торбинку і подалася до міста.

Батьки моєї мами були людьми віруючими і у всьому довіряли Господові, тому відпустили доньку, сподіваючись, що та відшукає щастя і не повторить їхню злиденну безталанну долю, і що Бог боронитиме її від злого. Ребека покидала село і на душі замість печалі та туги панувало передчуття чогось надзвичайного. Вона мріяла про велике місто і про велике життя.

Багато читала в дитинстві, багато знала, тому й тягнулася до більшого. Місто зустріло її не надто гостинно. Падав дощ, а перехожі не зважали на дівчину, яка мерзла під стінами великого театру. І аж під вечір старенький охоронець покликав її та впустив до середини. Йому першому вона розповіла про те, що в місті нікого не знає і навіть не має де жити. – Відчайдушна ти, – сказав тоді мамин благодійник дідусь Петро та запропонував пожити в нього.

Вона без вагань погодилася і вже наступного дня господарювала в однокімнатній квартирі дідуся Петра, який заробляв на життя, сторожуючи у великому театрі. А через півроку і на роботу влаштувалася – один із режисерів запримітив красуню юнку, яка приходила ввечері в театр із дідусем-охоронцем і тихенько вмощувалася за кулісами, щоб поспостерігати за репетиціями та грою акторів. П’ятнадцятирічна Ребека отримала надзвичайну пропозицію, адже окрім восьми класів освіти, як такої, і не мала.

Вона грала другорядні ролі у виставах і постановках, і дуже швидко освоїлася на сцені. Уже в шістнадцять режисер порекомендував її в Інститут культури і вона поїхала з міста, щоб вивчитися на актрису. Повернулася, коли минуло двадцять. Знову оселилася в дідуся Петра. І в театр повернулася, але вже для того, щоб грати лише головні, лише найкращі ролі. Ребека купалася у славі.

Вона була настільки вродливою, талановитою та привітною, що не знайшлося б, мабуть, людини, яку б вона не змогла полонити своєю чарівністю. Режисер уже не уявляв театру без Ребеки. Ребека не уявляла себе без сцени. Глядачі приходили на вистави лише заради того, щоб насолодитися неймовірною вродою та надзвичайним талантом акторки.

Дуже швидко моя мама стала відомою. Її фото з’являлося на перших шпальтах газет, її запрошували на прийоми перші особи країни, а в двадцять два роки вона вперше побувала за кордоном. Повернулася звідти щасливою. Адже за такий недовгий час зуміла досягти найвищої сходинки своїх мрій. Лише опісля навідалася до батьків, провідала братів та сестер. Але вони не впізнали її, відреклися від неї і забоялися її – вродливої, талановитої, щасливої. Батьки просили в Бога прощення, що донька обрала невірний шлях, сестри та брати взагалі окидали її нерозуміючим поглядом. А вона їм гостинці привезла…

Привезла безліч цікавих історій… І приїхала, щоб сказати, як сильно за ними сумує і що незабаром забере до себе в місто. Рідні одноголосно відмовилися від пропозиції і попросили її більше не з’являтися в селі, адже від них могли відвернутися усі односельці. – Ще біду накличеш на нас, – сказали їй. Це було першим ударом, якого зазнала Ребека.

Тому, коли повернулася, спробувала врятуватися від образи та смутку в коханні. Тим паче, нагода чудова випала – закордонна відпустка. Там, за кордоном, її сприймали як свою і навіть не дивувалися, коли називала своє ім’я. Там вона й зустріла Генріха. Мого батька. Він став щасливчиком, який зумів підкорити її серце. Багато шанувальників і кавалерів, що чекали на неї на Батьківщині, так і залишилися ні з чим, сподіваючись на її прихильність. З відпустки вона повернулася окриленою.

Намагалася не думати про батьків та рідних, які практично прогнали її з дому. Гартувала характер та вчилася бути сильною. У неї було багато роботи, справ та планів. А ще відтепер у неї був Генріх… Вона писала йому листи. Багато. Завжди знаходила час, аби розповісти йому про те, як минув її день. Він відповідав і листи його були сповнені любов’ю та ніжністю.

Та коли в одному зі свої наступних листів Ребека написала, що вагітна, він не відповів. Вона сподівалася і вірила в те, що буде щасливою з ним, а Генріх навіть не розділив з нею радісну новину. Він просто зник. Загубився у просторі й часі, загубився в її листах та її сльозах. Вона народжувала сама… І подарувала світові сина Ростислава, тобто, мене.

Від неї не відвернулися знайомі. Але цього було замало, щоб забути, як підло вчинив Генріх. Мама страждала, але ніколи не показувала мені своїх сліз. Вона три роки няньчила мене, а тоді віддала до садочку і повернулася на сцену. Але сцена та глядач уже втішалися іншими красунями та талантами. Їй доводилося втішатися поодинокою участю у виставах та постановках. Роботи було мало, друзі та знайомі жили своїми життями та клопотами. Мати-одиначка, талановита акторка і надзвичайно красива жінка залишилася сама. І це стало третім найсильнішим ударом.

Популярність та успіх вона втратила через вагітність і вже не змогла повернути їх. На небосхилі засвітилися нові зорі, а вона… А в неї був я. І вона повністю присвятила себе мені. Не скаржилася і не нарікала на злу долю. Виховувала і вчила мене. Заробляла на життя достатньо, щоб утримувати нашу невеличку сім’ю – мене та дідуся Петра, який зістарівся і вже не працював.

Двічі на тиждень виходила на сцену, але вже не задля успіху, а задля заробітку. Мала вдосталь вільного часу, щоб навчити мене усього, що згодом так часто ставало мені у пригоді. Я знав і усвідомлював, що росту без батька, але ніколи не запитував у Ре беки, чому так. А вона ніколи не приводила додому чоловіків. Любила Генріха і була холодною до інших. Хоча кількість кавалерів та охочих взяти її у дружини, навіть з чужою дитиною на руках, тільки збільшувалася. Вона загинула безглуздо.

В катастрофі, що трапилася на залізниці. Того весняного дня Ребека поспішала на зустріч до знайомої, яка зателефонувала і сказала, що знає, куди переїхав Генріх і як його знайти… Моя мама була сильною жінкою у всьому, окрім одного, вона й далі кохала. І це стало її фатальною помилкою. Ребека так і не дізналася нічого про мого батька… Я пам’ятаю її похорон та багато-багато знайомих та незнайомих облич. Я пам’ятаю, як у найвідомішій газеті про неї написали нарис та помістили некролог.

А ще пам’ятаю, як усі співчували мені. На жаль, ані співчуття, ані увага та турбота далеких родичів не зуміли замінити мені її – мою Ребеку. А згодом, навіть ті, які намагалися допомогти мені, зникли кудись. І я виріс у чужій сім’ї, де зі мною по-особливому не панькалися, і де ніколи не навчали, як треба жити. А коли я став повнолітнім, узагалі попросили ставати на ноги самостійно…

Її назвали Ребекою в честь сестри бабці мого дідуся. Вона прожила недовге життя, але навіть за цей час зуміла залишити по собі слід. Її пам’ятають старожили, а також люди, які цінували театр. І її пам’ятаю я… Щовесни їду на її могилу. І довго-довго розмовляю з нею, розповідаю про життя і про те, як зумів дочекатися дівчинки з надзвичайно блакитними та глибокими очима, і про те, що її внучка Тамара найкраща учениця в класі, і ще про безліч-безліч інших речей… Мені й досі не вистачає мами…

Я часто витягую з шухляди свого столу її фотокартку. Тулю до серця і плачу, але так, щоб моїх сліз не бачила дружина і донька. Мама навчила мене страждати насамоті і не показувати близьким людям свої сльози. Я не можу засмучувати найрідніших своєю слабкістю, як і не можу змиритися з тим, що моєї мами немає в живих… А вона усміхається до мене з фотокартки і я відчуваю її дотик, чую її голос, бачу її усмішку. Мені б так хотілося бути таким, якою була вона… Сильним навіть тоді, коли опускаються руки. Моя Ребека…

Тетяна Новацька