Ворона

Коли одного літнього ранку Валентин прокинувся від надокучливого стукоту в шибу, з’явилася єдина думка, яка одразу ж виринула в його сонній свідомості: “Мабуть, це крадеться злодій”. Як цей незваний гість міг опинитися на рівні восьмого поверху, та ще й із недосяжної сторони будинку, він не зметикував. Розплющивши очі та звівшись на лікті, чоловік розчаровано зітхнув: “Ворона…”

Та ворона часто з’являлася біля його вікна, іноді він годував її хлібом, і вона вдячно каркала на його підвіконні, розправивши чорні крила. Проте останнім часом крилата гостя кудись зникла, і Валентин уже подумав, що більше не побачить химерної птахи біля свого вікна. Підвестися, щоб погодувати птаху, було ліньки: кожен недільний ранок Валентин присвячував тривалому і спокійному сну, отож знову впав головою на подушку та солодко позіхнув.

Ворона гидливо каркнула, побачивши, що чоловік ніяк не реагує на її появу, й, залопотівши крильми, зникла… Мабуть, образилась… Того ж дня, повертаючись від товариша, Валентин почув над собою гучне лопотіння крил.

Підвів голову, стежачи за траєкторією польоту птахи, чомусь йому здалося, своєї ранкової гості, і його погляд упав на балкон, рясно засаджений блакитними квітками. Вони були подібні до маленьких ліхтарів і засліплювали очі своїм насиченим морським кольором. “Гарно”, – подумав Валентин і ніяково відвів погляд, коли на балкон вийшла худорлява висока жінка.

Вона була вдягнена у блакитний халат, а також мала волосся русявого кольору, але Валентин міг заприсягтися, що воно мало відтінок синяви, до того ж ця дивовижна жінка трохи скидалася на квіти, що росли на її балконі. Вона усміхнулася йому, а він чомусь зашарівся, наче хлопчак, і швидко попрямував до свого дому, подумки лаючи себе за надмірну цікавість. Іпомея “Блакитна Зірка” – так називались квіти, що росли на балконі незнайомки, і так назвав жінку подумки Валентин, хоча й доволі швидко забув про її існування.

Чоловік готувався до весілля. Його обраницею стала дочка відомого в місті чиновника – майже удвічі молодша від нього, гарна й освічена панянка, і Валентин сподівався, що нарешті здійснить те, про що так довго мріяла його мама: одружиться й не готуватиме собі сніданків, не здаватиме до пральні одяг, а ще в його домі нарешті дзвенітимуть дитячі голоси.

Його мрії про життя у шлюбі були вельми прозаїчними: чоловік не сподівався мати ідеальні стосунки, бо для цього була б потрібна ідеальна жінка, а такої він за увесь свій парубоцький вік не зустрічав. Єдиною жінкою, яка здатна була розуміти його, була Валентинова мама, але відколи її не стало, життя чоловіка ніби потьмянішало, втратило якийсь важливий елемент життєвої мозаїки, яку він нічим не міг заповнити.

Майже увесь свій час Валентин витрачав на роботу, і коли його бізнес нарешті став прибутковим, задумався про особисте життя. Христина була симпатичною дівчиною. Вони познайомились на фуршеті з нагоди відкриття картинної галереї. Вона одразу ж йому сподобалася, а він став для неї “ударом блискавки”, як дівчина сама розповідала про їхнє знайомство.

Шлюб із дочкою впливової особи, крім того, мав позитивно вплинути на розвиток його бізнесу, тому Валентин не надто довго думав над рішенням і запропонував свою руку та серце цій милій молодій особі. Весілля мало відбутися взимку, наречена вже почала бігати крамницями в пошуках сукні, а він – потроху звикати до думки, що його життя суттєво зміниться.

Того дня він запросив Христину до себе в гості. Вона прийшла з величезним тортом і одразу ж заходилася готувати в кухні каву, Валентин їй допомагав. Він вийшов лише на хвилину в кімнату, як раптом почув несамовитий лемент, а потім слова: “Геть звідсіля, потворо!” Наче ошпарений, прибіг у кухню та зайшовся голосним сміхом: із вікна на його молоду наречену витріщалася… ворона. “Забери її звідси! Страховисько!”

Христина розмахувала руками, важко дихала, а коли побачила, що Валентин і нахабна ворона ніяк не реагують на її слова, схопила зі столу вазу, відчинила вікно і з люттю жбурнула її в перелякану птаху, що відлітала. Хто був страховиськом: він чи ворона, Валентин так і не зрозумів. – Христю, вона ж нічого тобі не зробила! – Валентин аж оторопів від такої поведінки своєї нареченої.

Поглянув униз і з полегшенням зітхнув, побачивши, що ваза впала на бруківку, успішно оминувши голови перехожих. Того дня вони дуже посварилися. Валентина вразила жорстокість дівчини, її імпульсивність. “Така й тарілкою в голову може поцілити…” – подумав він. Блукав парком, намагаючись отямитись, милувався навколишніми деревами.

Цікаво, скільки їм років? Був іще маленьким, а ці дерева вже тоді були кремезними… Наче склепіння, здіймали над ним свої віти. Погляд ковзнув на жінку, яка йшла йому назустріч – щось знайоме було в її постаті. “Коли я міг бачити її?” – губився у здогадах. І вже тоді, коли жінка порівнялася з ним і блиснула на нього блакитним вогнем своїх очей, згадав: “Іпомея “Блакитна Зірка”…”

Вони ненароком зіштовхнулися того ж дня в парку, коли купували собі солодку вату, і Валентин запросив жінку на прогулянку, а потім вони пили каву, яку він так і не випив із Христиною, бо та звинуватила його у всіх смертних гріхах, і розмовляли про своє життя. Жінку звали Олена, їй було тридцять п’ять, і вона працювала бібліотекарем. А ще захоплювалася вирощуванням квітів і мала вдома справжню оранжерею. “Квітів у моїй квартирі більше, ніж інших речей.

Так приємно прокидатися зранку, відчувати їхній п’янкий аромат, слухати щебетання птахів, які навіть узимку прилітають до мого вікна, щоб побачити це диво…” Почувши фразу про щебетання птахів, Валентин голосно зареготав: сьогоднішня історія з вороною вже не викликала в нього роздратування чи люті, йому чомусь стало дуже весело.

Олена здивовано підняла брови, але він одразу ж пояснив: згадав кумедну історію. Олена трохи нагадувала йому Снігову королеву: біла шкіра, світле, з блакитним відтінком волосся, сині очі та промінчики-зморшки навколо очей. Дивовижно, ця жінка не користувалася косметикою, її зовнішність була доволі звичайною, але коли він сидів отак поруч із нею, то цілковито відчував себе в її полоні.

Здавалося, вона тримає його невидимим магнітом, а він не має сили позбутися її влади над собою… “А хочете подивитися, як цвіте в мене на балконі така дивовижна-дивовижна квітка? – якось запропонувала Олена. – Називається іпомея “Блакитна Зірка”. Іноді вона нагадує мені зимові візерунки на вікні… Химерна рослина…” “…Я почала вирощувати квіти відтоді, як втратила його. Минуло багато років. Ми планували одружитися, будували повітряні замки й вірили, що будемо щасливі. Він був дивовижний чоловік – наче прийшов із моїх мрій, без нього стало раптом так холодно…

Досі пам’ятаю його обличчя, вкрите памороззю – холодне, мовчазне… Все вмить обірвалося … Не розумію, він же був таким вправним водієм… Я почала вирощувати квіти – море квітів, і потроху вони повертали мене до життя…” Її обличчя було позбавлене будь-яких емоцій, лише в очах застиг невимовний сум. Валентин торкнувся її руки, відчув, що вже не зможе її відпустити… Коли він погойдувався у кріслі на її балконі, милувався плетивом рослин, які звисали зі стін, ніби фантастичні ліани, слухав її тихий ніжний голос, тоді відчув, наче щось важке падає з його душі, яку огортає спокій та умиротворення… Та ворона таки назавжди зникла.

Вже не будить його наполегливим постукуванням у вікно чи своїм “мелодійним” голосом. Тепер його будить п’янкий аромат кави. Ранковий напій завше готує дружина – його кохана “Блакитна Зірка”, а він допомагає їй усім, чим лише може допомагати своїй дружині чоловік, який кохає її до безтями. Навколо них росте безліч квітів, але тепер вони символізують не тугу, а свято зустрічі двох доль.

Погойдуючись у кріслі й п’ючи запашний напій, він дивиться на свою дружину. Тепер Валентин знає, які обриси має щастя. Іноді йому на думку спадає таке: “Може, та птаха – то мій ангел-охоронець, бо ж вона постійно стежила за моїм життям, мимоволі піклувалася про мене, доки я не відчув себе по-справжньому щасливим?” Але чи можуть ангели мати чорні крила і так голосно каркати зранку, випрошуючи їжу, Валентин не знав. А ви як гадаєте?

Зоряна ГРАБАР